Пам’ятник... останній комуналці


Чи можливо зберегти неповторний колорит наших міст?

Пам’ятник... останній= комуналці
Авторові цих рядків, після досить вільного мешкання у власному будинку, довелося пару-трійку років покуштувати краси комунального існування. Незчисленна кількість вимикачів електрики, вхідних дзвінків, шаф, шафок, господарського начиння в коридорі, цілодобово лунаючи кроки, голоси і з’ясування відносин, всі зручності в одному місці. Говорять, що така форма мешкання об’єднує, Автор цього твердження, швидше за все, знає цю тему не з особистого досвіду. Було це, загалом, давно, років 15 тому, пам’ять зберегла якісь уривки спогадів і упевненість, що комунальне співжиття припинило своє існування. Але це було не так.

…По Одесі, як і по будь-якому місту, треба подорожувати пішки. Для того, щоб чисто випадково набрести на загублений куточок, який зберіг ще відбитки минулої історії. Так було і цього разу. Від Одеського залізничного вокзалу до морського торгового порту пролягає прийнятний маршрут для допитливих і таких, що особливо не поспішають, туристів. Багато що змінилося в Одесі. І по багатьом напрямам. Тут досить спокійно розлучаються з минулим, яке не несе печатку особливості. Наприклад, в назвах вулиць. Нині Адміральський проспект «замінив» назвою проспект Патріса Лумумби, Академічна площа— Конституції СРСР, вулиця Ленінського Батальйону стала Армійською, імені Кірова—Базарною, Роза Люксембург «поступилася» Івану Буніну. Зникли з карти міста вулиці і провулки 5-го Грудня, Жанни Лябурб, Червонофлотський, Іноземної Колегії, Перекопської Перемоги, Карла Лібкнехта, Радянської Міліції, Ленінської «Іскри», Клари Цеткін і багатьох інших шанобливих свого часу імен людей і подій.

Між тим, перейменування не завжди приносить відчутніші плоди позитивних змін. Ні-ні, та і набредеш на об’єкт, яких хочеться роздивлятися, в якійсь мірі милуватися, але знову повертатися в цивілізацію.

На одну з таких комуналок я забрів випадково. Почув шум будівельної техніки, але не міг зрозуміти, звідки лунає він. Увійшов до досить пристойних дверей з вулиці і побачив те, що доводилося бачити переважно в старій кінохроніці. Сходи, що йдуть вниз, мініатюрні віконця, крани водопровідні, безліч прибудов. Місцями зеленіли квіти штучні і живі. Здавалося, що життя в цьому будинку завмерло. Проте, не звертаючи особливої уваги на непрошеного гостя, з’являлися і так же безшумно зникали мешканці будинку. Звучали голоси, музика і знову так само непомітно пропадали. Було це в кінці минулого року. Не затверджуватиму або не спростовуватиму чи зберігся донині цей затертий з усіх боків сучасними забудовами будинок. Але він залишився на фото і в пам’яті.

Є дані, згідно яким комуналки в Одесі виникли на початку 1920 р. Трапилося це незабаром після вступу до міста частин Червоної армії. «Буржуйські» багатокімнатні квартири реквізувалися для потреб пролетаріату, або «ущільнювалися». Таким чином, в деякі квартири вдавалося «впихнути» до 20 сімей. Сама ідея «ущільнення» прийшла з революційного Петрограду, де в 1917 р. знайшло активне застосування. У 1926 р. норма житлової площі на людину складала 14 кв. м., пізніше цю норму знизили до 10, а з 1930 р. і до 9м.

Спогади по минулому є у кожного покоління. Не важливо, по якому приводу, але відносно місця існування є найбільш сильним. Проте, сенсу сумувати про комуналку, немає. Хоча, цілком розумним може бути ідея збереження однієї з них, так би мовити, для музейних відвідин. Найбільш колоритні з них знаходяться в Одесі. Хоча, де бути останній комуналці країни і яка, можливо, перетвориться у музей, не так вже і важливо. Просто хочеться аби не спізнитися у своєму прагненні зафіксувати історію країни, нехай і у такий спосіб.

Пам’ятник... останній= комуналці